Посилки українським військовополоненим збирають і відправляють російські волонтери?

Правозахисна міжнародна організація Human Rights Watch наприкінці 2025 року опублікувала доповідь, у якій визнала, що російська влада та військові систематично катують українських військовополонених, піддають їх жорстокому поводженню. Це відбувається на всіх етапах – від захоплення до тримання в ізоляторах і колоніях.

За оцінками правозахисників, ідеться не про поодинокі інциденти, а про сформовану спеціальну модель жорстокого поводження із українськими бранцями: побиття на всіх етапах, приниження, позбавлення нормального харчування, не надання медичної допомоги, створення нелюдських умов утримання, порушення усіх прописаних міжнародними конвенціями і навіть російськими законами прав.

Однак, попри репресії російської влади про тих, хто не підтримує війну, у Росії є люди, готові допомагати українським бранцям, розповідає проєкт Радіо Свобода Сибирь.Реалии.

У багатьох містах Росії знайшлися люди, які передають українським полоненим листи від рідних і збирають для них посилки.

Щоб це зробити, кажуть ці російські волонтери, треба найперше розшукати цих українських бранців в установах ФСВП (Федеральної служби виконання покарань, російською ФСИН). А це дуже і дуже непросто.

– За літо ми знайшли, наприклад, 20 осіб, – каже Анастасія Шевченко, яка запустила проєкт «Крізь стіни», що допомагає російським політв’язням та українським полоненим. – Головне завдання – допомогти цим людям зв’язатися із їхніми близькими.

Шевченко і сама перебуває під кримінальним переслідуванням у Росії.

– Судять за «фінансування терористичної організації». Побічно, можливо, і за допомогу військовополоненим, але де-факто – за те, що ми розповідаємо правду про умови їхнього тримання.

Анастасія Шевченко – російська журналістка та цивільна активістка. Її ім’я стало широко відомим після того, як проти неї порушили першу в РФ кримінальну справу за статтею про діяльність «небажаної організації» за участь у русі «Відкрита Росія». У 2019 році її, багатодітну матір, помістили під домашній арешт на два роки, а в лютому 2021 року засудили до чотирирічного умовного терміну. Була визнана правозахисними організаціями «Меморіал» та Amnesty International політв’язнем і в’язнем сумління. У серпні 2022 року вона покинула Росію з дітьми, емігрувавши до Литви, де продовжує займатися правозахисною та опозиційною діяльністю.

– Коли я сиділа під домашнім арештом, однією з найнеприємніших заборон була заборона на спілкування, – розповідає Анастасія. – Не можна розмовляти з друзями, дзвонити дітям, мамі. Тільки кивати можна в суді при зустрічі.

І коли я знайшла першого полоненого, стало зрозуміло, що це перший його лист за весь час полону. Він нічого не знає про свою сім’ю, чи живі, чи вцілів дім. Писати в Україну не можна, дзвонити теж.

І ми стали таким містком між полоненими та їхнім домом. Я дружу з їхніми мамами та дружинами, я знаю, коли вони хворіють, переживаю, коли місяцями сидять у ШІЗО. Іноді вони пишуть мені те, що не скажеш родині. Особливо, коли зовсім важко. У нас близько 800 осіб таких хлопців. І немає серед них здорових. Один із них мені сказав: «я був на дні, але ти з’явилася і я вперше зв’язався з сім’єю. Це можна порівняти з реанімацією»

Шукати українських військовополонених у російських в’язницях Шевченко та волонтери проєкту «Крізь стіни» почали близько року тому.

– Ми зв’язувалися з родичами зниклих, які вже шукали їх через соцмережі. Спочатку нам найчастіше не вірили, що ми дійсно готові допомогти – занадто багато навколо шахраїв. Але потім запрацювало «сарафанне радіо». Усі, кому вдалося через нас знайти своїх близьких, писали про це, з радістю ділилися контактами. Зараз десь 10 звернень на день приходить від українців. Дуже багато безвісти зниклих. І зрозуміло, що не всі вони живі, найшвидше за все.

Бот проєкту, розповідає Шевченко, запустили в липні минулого року – і вже в перші півтора місяця кількість запитів перевищила тисячу.

– І щодня нові запити приходів. Або взагалі невідомо, де людина, жива чи ні. Або підтверджено, що в полоні, але не знають, де.

Ну і дуже рідко, коли засуджений якимось дивом виходить в інтернет, знаходить інформацію про нас і сам просить допомогти йому, повідомляє, де перебуває.

«Не приєднатися до допомоги жертві агресії я не міг»

У Росії всі посилки українським ув’язненим збирають і розсилають у в’язниці волонтери, озповідає Шевченко.

– З Європи це зробити важко і дорого. З України відправити посилку в умовах війни – просто неможливо. Тут і потрібна допомога волонтерів усередині самої Росії. Така допомога легальна: російські закони цьому не перешкоджають. Але, на жаль, людей, готових нам допомагати, стає менше – вони втомлюються, вигорають, бояться або виїжджають із країни.

І все одно залишаються ті, хто продовжують цю роботу.

Віталій Одинцов (ім’я змінили з міркувань безпеки) живе в невеликому провінційному російському місті. Українським полоненим у російських в’язницях він допомагає вже півтора року:

– На початку війни я навіть не був її активним противником. Намагався жити своїм звичайним життям, відсторонитися, – каже Віталій. – Але потім, мабуть, емпатія та почуття справедливості перемогли. І коли мені запропонували взяти участь у допомозі полоненим, я раптом відчув якийсь підйом, нарешті з’явився спосіб робити щось дійсно корисне.

Усе починалося з відправлення листів. Потім з’явилися посилки, спочатку поодинокі, потім тонни вантажів. Я став настільки частим гостем «Пошти Росії», що співробітники стали ставитися до мене майже як до друга.

При цьому Віталій не приховує, що йому буває страшно.

– Іноді на мою адресу приходили листи–відповіді з подяками від полонених. Я відповідав лише пару разів, але не через байдужість, а, чесно скажу, через внутрішній страх. Я не порушую жодного закону Росії, але всередині постійно живе це відчуття, що роблю щось незаконне.

Такий, знаєте, стан «самоцензури» – коли ти боїшся не тільки дій, але й власних думок, слів. Це ж багатьом у Росії знайоме. Нас же навчили боятися і мовчати. Але, розумієте, я завжди вважав героями тих, хто захищає свій дім і свою сім’ю. І ці люди зараз у полоні, гинуть від знущань, катувань. Так, моя їм допомога – лише крапля в морі. Але я хоч щось роблю, щоб полегшити їхню долю та підтримати. І дуже сподіваюся, що війна скоро закінчиться і всі ці люди повернуться додому.

У москвича Кирила Дегтяря (ім’я теж змінили з міркувань безпеки) серед інших був ще й дуже особистий мотив для того, щоб стати волонтером проєкту «Крізь стіни»:

– Україна – батьківщина моїх предків, місце народження мого сина, рідна і близька мені земля та народ. Тому ця війна – мій особистий біль, трагедія і біда.

Не приєднатися до допомоги жертві агресії я не міг, – каже Кирило. – Українці в російських в’язницях – частенько навіть не військовополонені, а просто викрадені люди, яких незаконно утримують під арештом (зокрема і жінок).

Їх у російських катувальних в’язницях піддають неймовірним мукам. Що говорити, адже навіть своїх громадян російська в’язниця примудряється катувати та вбивати, а тут нібито «ворог», нібито «нацист» і «агресор». Тим важливіше те, що ми робимо. І нам багато чого вдалося, ми багатьом змогли хоч якось допомогти.

«Вони сидять по всій країні»

За даними, оприлюдненими 1 травня 2025 року Уповноваженим МВС України з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Артуром Добросердовим, у розшуку перебуває понад 70 тисяч українців. Скільки з них військових і скільки цивільних, невідомо, ці цифри не оприлюднюються.

Російське пропагандистське російське державне видання RT, посилаючись на «анонімне джерело в силових відомствах», пише, що близько 6000 полонених українських військовослужбовців перебувають на території Росії, в установах Федеральної служби виконання покарань (ФСВП). Деякі з них утримуються в ув’язненні з весни 2022 року.

Тим часом свідчення звільнених показують, що українців утримують не лише в офіційних в’язницях РФ, а й у різних закритих об’єктах та адміністративних установах на окупованих територіях – підвалах, тимчасових ізоляторах, місцях позбавлення волі, створених місцевими структурами. Статуси українських в’язнів різняться: частина з них вважаються військовополоненими, частина – підслідними, а хтось уже засуджений за кримінальними статтями.

– Ув’язнені з російських в’язниць можуть дзвонити тільки на російський номер. Листи та відповіді йдуть через електронні сервіси листування з установами ФСВП (наприклад, «ФСИН–Письмо» або «ЗонаТелеком»). Усі листи, посилки з України автоматично блокуються. І неможливо їх відправити без російського номера, тому ми тут допомагаємо як посередники.

Буває, каже Шевченко, не приймають і те, що відправляють волонтери з Росії. Наприклад, довгий час не вдавалося передавати посилки до Криму – вони поверталися назад. Зараз, за її словами, так само блокують листи з окупованих українських територій.

– Ми ж спочатку створювалися для допомоги російським політв’язням. А коли мене попросили допомогти з пошуком військових українців, я почала писати листи, відправляти буквально навмання по СІЗО, де вони могли б бути. Перша відповідь прийшла не одразу. Потім – друга, третя, десята.

Спочатку, каже Шевченко, вона обирала колонії ближче до кордону з Україною – здавалося логічним, що полонених не будуть відправляти далеко. Тепер зрозуміло, що це зовсім не так.

– Зараз ми розуміємо, що географія [колоній з військовополоненими] – від Ростова до Якутії. Вони сидять по всій країні. Сидять у Новосибірську, в Омську. Зараз в Іркутську знайшли чергового військовополоненого, у Тиві сидять. У Якутії теж будуть сидіти – наразі людина етапом їде туди.

Ідеться не тільки про колонії: полонених тримають у в’язницях, ізоляторах, лікувальних та будівельних установах. А підтвердити їхнє місцеперебування часто майже неможливо – особливо, якщо полонений ще не засуджений.

– В ізоляторі, де люди сидять до винесення вироку, з ними в принципі не зв’язатися, листування підслідним заборонено. Можна відправити туди лист, але вони не мають права отримувати листи. Якщо людина не засуджена, з ФСВП приходять відписки – навіть якщо вона дійсно перебуває в тому ізоляторі, куди ти звернувся.

Вони пишуть: «не можемо або не готові надати вам відповідь». І ти тільки за інтонацією приблизно можеш зрозуміти, що вони мали на увазі. Я деякі відповіді по три рази перечитую, щоб зрозуміти, що взагалі там написано, така ось канцелярська мова.

Росія, каже Шевченко, «ховає цих людей».

– Сидять українські полонені, як правило, у колоніях суворого режиму, оскільки статті їм інкримінують відповідні – вбивство, руйнування інфраструктури. Аж до довічного. При цьому міжнародні юристи скажуть, що вони не мають права за Женевською конвенцією судити військовополонених у принципі.

В Україні військовополонених (за самий факт участі в бойових діях) не судять. Але вони визнали батальйони «Азов» та «Айдар» «терористичними організаціями» і судять військовополонених за членство в цих «терористичних організаціях» заднім числом. Тобто спочатку взяли в полон, потім визнали батальйони «терорганізаціями» і потім почали судити за 205–ю статтею, що передбачає довічне ув’язнення.

Знайти таких ув’язнених у російських в’язницях дуже важко, каже Шевченко.

– Ми стукаємо в усі двері. Пишемо запити омбудсменам, у Міноборони, ФСВП, у Червоний Хрест. Частка відповідей – невисока. Я навіть зверталася до дружини Макрона, Бріжит, до дружини Трампа Меланії. Без відповіді. Але коли вдається знайти бодай одного полоненого в російській в’язниці, це того варте – ви б бачили, скільки радості та вдячності від людей, коли ми знаходимо їхнього близького та підтверджуємо, що живий.

«Втратив за місяць 27 кілограмів ваги»

Про те, що відбувається в колоніях і в’язницях, ув’язнені, за словами Шевченко, розповідають скупо: цензура, страх, заборони. Але іноді одна фраза говорить більше, ніж довгий лист.

– Я можу запитати, що було сьогодні, припустимо, на вечерю. А він напише просто, що втратив за останні пару місяців 27 кілограмів ваги.

Шевченко переказує історію людини, яка два роки була без зв’язку, довго голодувала, а коли з нею вдалося встановити контакт і відправити гроші на магазин при колонії, та купила 40 снікерсів.

– Він: «Я мріяв, ти не можеш собі уявити, як я мріяв, що я куплю і наїмся, нарешті». Він, звісно, не зміг з’їсти все, але каже, що хоча б нарешті перестав постійно хотіти солодкого. Багато було історій про те, як без хліба люди сидять, як голод змушує тебе битися з друзями через їжу. Це дуже сильне відчуття, яке нам, на свободі, зараз незнайоме взагалі.

Випробування важкими умовами починаються ще на етапі – коли людину везуть до місця ув’язнення.

– У мене болить душа за хлопчика, якого відправили зараз до Якутії, і він їде вже місяці два по етапу…

Їх везуть столипінськими, як він каже, чумними вагонами, де вітри гуляють, там кашляють, пекельно холодно, він сам теж, звісно, захворів. І ось зараз він у Сибіру на етапі. Там температура доходить до –60.

Є колонії, куди волонтери взагалі «не можуть достукатися».

– У мордовській ВК №10 якраз і перебувають ті самі лікарі–садисти, які на тілі полонених робили шрами «Слава Росии» і так далі. Туди не пускають наших адвокатів, і ми взагалі не знаємо, чи живі полонені люди, які туди потрапили, чи вже ні.

Не вдається отримати відповідь і з колонії особливого режиму «Чорний Дельфін» (Оренбурзька область), де сидять військовополонені, засуджені довічно. Їм не дають писати взагалі. Хоча формально у них є право на листування, але їм не дають ні паперу, ні ручок, щоб вони могли відповісти.

«Полярна сова» (ЯНАО) – там утримуються не тільки військовополонені, а й цивільні, вивезені з в’язниць Херсонської області. Якось я отримала звідти дзвінок, мені сказали, що їх там понад триста. І історія кожної людини там – трагедія.

Одні труси на рік

Останнім часом волонтери все частіше знаходять у російських в’язницях цивільних громадян України.

– Буває, що в одній в’язниці з військовополоненими сидять цивільні українці, вони один одному допомагають. Нам зараз передали список жінок – у ньому 250 імен. Це більше половини всіх жінок–політв’язнів у Росії, – каже Шевченко.

– Листи від українок, які сидять у російських в’язницях, часто приходять моторошні. Дуже важкі відносини в жіночих колоніях: в ув’язнених між собою. І ставлення співробітників до жінок дуже суворе. Ми відправили, припустимо, синю натільну білизну, а її повертають – можна тільки темно–зелену. І все, у полонянки немає ніякої білизни. Часто взагалі одні труси на рік дають.

За словами Шевченко, ув’язненим із колишніх цивільних найчастіше інкримінують шпигунство, участь у «терористичній організації», допомогу ЗСУ.

– І загалом людей, яких викрадають на окупованих територіях і тримають у полоні, я думаю, вже більше тисячі. Обміни цивільних йдуть ще гірше, ніж обміни військовополонених. І гинуть вони з тією ж швидкістю у в’язницях. Я зараз на зв’язку з кількома родичами таких загиблих – люди, які повернулися з полону, розповіли їм, що їхнього близького у в’язниці вбили, закатували до смерті. Ми, звісно, продовжуємо шукати, тому що родичі не можуть прийняти цю реальність, просять продовжити пошуки.

Іноді волонтери шукають у російському полоні і громадян інших країн.

– Зараз будемо шукати в полоні громадянина Іспанії, який у Херсоні допомагав українцям, возив їм воду, продукти. Теж його вивезли до РФ, закрили в СІЗО, – каже Шевченко. – На момент останнього зідзвону з ним він був у Сімферополі. Пропав з кінцями. Йому більше 70 років. Шукаємо. Не знаю поки, чи живий.

«Катують, доки не придумає правдоподібні обставини вбивства, якого не вчиняв»

Шевченко стверджує, що пораненим і хворим полоненим у російських в’язницях і колоніях найчастіше не надається жодної медичної допомоги.

– Зараз спостерігаю за етапом хлопчика, який на милицях увесь час. Навіщо він їм у полоні? Незрозуміло. Чому його не повернуть додому?

Або є, наприклад, хлопець без руки, сидить у Клину, – каже Шевченко. – Дуже довго сидить у віці до 25, безліч хворих. Їм навіть рани не заліковують. Якщо в тілі осколки, вони затягуються самі прямо з осколками. А коли катують, часто саме по цих місцях і б’ють, щоб зробити боляче. Випитують у полонених насамперед зізнання у вчиненні злочинів. Причому придумати під катуваннями вони мають абсолютно правдоподібно деталі злочину, якого не вчиняли. Припустимо, кажуть: ти вчинив злочин, убив цивільного. Як вчинив? Він під катуваннями щось зображує.

Неправдоподібно! Б’ють далі. Треба, щоб правдоподібно було. Придумуй ще! А потім записують на камеру (повно цих відео в мережі), як люди з переляканими очима кажуть, так, так, я вбив так–то і ось так. І зізнаються в усьому, чого не було.

На швидке звільнення всіх полонених Шевченко не сподівається.

– Це триватиме навіть довше за саму війну. Ця війна з Україною вже довша за Велику Вітчизняну. Тоді, у Другу світову, військовополонені сиділи ще кілька років після завершення війни. У 1951 році останнього військовополоненого обміняли, через шість років. І тут ця проблема розтягнеться на роки. І боюся, що ще довго доведеться допомагати тим, хто в полоні, а не зустрічати їх після обміну, – припускає Шевченко. – Це заручники Путіна, і він їх так просто не відпустить.