Українець Олександр Котович, який більше двох років відсидів у білоруській в’язниці за коментарі на підтримку України, сказав Білоруська служба Радіо Свобода про те, як він «не міг мовчати, сидячи в країні-коагресорі», про що шкодує та про можливу мобілізацію на війну.
Олександр Котович 35. Він українець, родом з Одеси. Восени 2019 року він переїхав до Білорусі до дружини-білоруски. Працював програмістом. У протестах 2020 року участі не брав. Однак, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, він писав у соцмережах коментарі на підтримку Батьківщини та засуджував агресію Росії та Володимира Путіна.
Білоруські силовики затримали Котовича в серпні 2023 року. Їх засудили до 5 років позбавлення волі за 40 коментарів, нібито «розпалювання соціальної ворожнечі», а також за «образу і наклеп на Лукашенка». Відбував покарання у Шкловській колонії № 17. Котович був звільнений 22 листопада 2025 року разом із групою з тридцяти інших українських в’язнів. Усіх їх вивезли в Україну. Олександра Котовича посадили в Білорусі на 2 роки і 3 місяці.
Насолода від пасти
Одним із важливих переживань свободи для Олександра є можливість обирати: куди піти, що купити, вирішуйте самі.
“Мені було дуже весело, коли я вперше зробив власну пасту та соус. Коли мені вдалося щось замовити в інтернет-магазині, я пішов на пошту та забрав посилку. Мені сподобався новий телефон, який мені дали”.– каже співрозмовник.
За два з половиною місяці свободи він не встиг помітити, як змінився світ. Я бачив прогрес у технологіях, у штучному інтелекті. Це й не дивно. До арешту Олександра ChatGPT вже працював. У колонії Котович разом з іншими програмістами обговорював розвиток технологій і читав спеціалізовані журнали.
«Також у Києві люди стали більш ввічливими та чуйними. Коли тобі потрібна допомога, тобі допомагають».– зазначив зміни в людях українець.
Інша сторона свободи – вирішувати самому. Олександр каже, що для нього зараз це щось нове.
“Більше двох років за мене все вирішували, я жив за розкладом. Я не вирішував, коли вставати і коли їсти. Мені все давали. Залишалося працювати безкоштовно, і все. А потім довелося втрутитися”.– зазначає співрозмовник.
Позики від друзів
Олександр зараз у Києві. Вирішує питання документів та відстрочки від армії. Живе з другом, який запросив його до себе додому. У Котовича мама в Одесі. Бабуся політв’язня померла під час його перебування у в’язниці. Співрозмовник каже, що мати не може допомогти йому матеріально.
Вперше його фінансово підтримали білоруські ініціативи: фонд BySol, «Вовк», Білоруський дім прав людини.
На BySol ВІДЧИНЕНО також груповий збір для визволених укр.
Олександр зазначає, що «гроші начебто є, але їх немає», тому що вони швидко витрачаються. Він хоче розпочати збір коштів на BySol для покупки ноутбука та портативного блоку живлення EcoFlow для безперебійної роботи під час відключень електроенергії.
«Був час, коли грошей зовсім не було, чекав Новий рік, і довелося позичати у знайомих». – зізнається Олександр.
За його словами, одна з правозахисних організацій оплатила Котовичу послуги адвоката в Україні та інші судові процедури. Українська ініціатива «Повернення до мирного життя», яка допомагає ветеранам та військовополоненим, надає Олександру безкоштовну психологічну допомогу.
“Я приймаю ліки, проходжу сеанси з психотерапевтом. Це допомагає мені контролювати себе. Мій настрій покращився, я трохи заспокоївся. Ми аналізуємо моменти, чому я так реагую, знаходимо позитиви в поточній ситуації”.– каже співрозмовник.
Олександр каже, що повернеться на роботу 10 лютого. Його влаштували в IT-компанію, де він пропрацював до в’язниці. Це литовська компанія, яка також працює в Росії та країнах СНД. Йому вже подарували робочий ноутбук. За словами співрозмовника, в перші місяці йому обіцяли зарплату в 600 євро. На ці гроші він не зможе зняти квартиру в Києві, а коли вирішить оформити документи, планує переїхати до Одеси, де має квартиру.
Можлива мобілізація.
В Україні Олександра можуть мобілізувати на війну. Каже, зараз будь-яка зустріч на вулиці з представниками Територіального центру призову та соціальної підтримки (ТЦПСП) може стати конфліктом – без документів про звільнення з місць позбавлення волі його можуть затримати для з’ясування ситуації, що може спричинити за собою мобілізацію в армію. В Україні Олександра розшукують, оскільки його раніше викликали до військового комісаріату, але він не з’явився, оскільки перебував у білоруському ув’язненні (документи, що це підтверджують, є в розпорядженні редакції).
Тому він майже не виходить на вулицю, не відвідує кафе і не їздить на таксі. З державних закладів ходить лише в магазин, на пошту та за продуктами. Питання з документами вирішуються онлайн.
“Можна просто пройти повз міліцію на вулиці, і вони попросять перевірити документи. Прямо в місті, посеред дороги стоять блокпости. Вони зупиняють і перевіряють усіх, хто в машині”.– розповідає українець про те, як шукають тих, хто ухиляється від мобілізації.
Те, що Котович пройшов білоруську тюрму, могло звільнити його від армії. Однак на батьківщині він поки не має відповідного статусу. Зараз чоловік вирішує це питання за допомогою адвоката. Якщо він отримає статус особи, несправедливо ув’язненої внаслідок російської агресії, йому буде надана довічна відстрочка від військової служби. Котович каже, що знає білоруських політв’язнів, які вже отримали цей статус в Україні. Маючи цей статус, Котович зможе претендувати на одноразову допомогу від української держави – близько 6 тисяч євро. Каже, що за ці гроші купив би холодильник і телевізор.
Співрозмовник зазначає, що не планував битися у 2022 році. Думав про те, щоб залишити Білорусь, наприклад, у Польщі чи Литві. Проте він залишився з родиною в Білорусі.
«Якщо мішок на голову одягаєш — радій»
Олександр каже, що коли він був у Шкловській колонії, його викликали до працівника Генпрокуратури. Він запропонував написати прохання про помилування і сказав, що через два-три дні його відпустять. Олександр погодився. Він бачив, що час від часу таким чином звільняли людей. Каже, свої речі та їжу вже роздав іншим ув’язненим. Це було в лютому 2025 року.
Однак Котовича випустили лише через дев’ять місяців. Він очікував, що його «ось-ось звільнять» десь до літа. Потім забрав продукти, які роздав колегам. «Вони все зрозуміли», – підсумовує Олександр. Заняття спортом допомогли йому відволіктися від цієї ситуації.
“Це дуже важко, ця внутрішня напруга. Ти постійно чекаєш, виснажуєш себе, виснажуєш свою нервову систему. Ти на гачку. Тобі сказали, що ти йдеш. Ти можеш відкинути всі ці думки. Але як це зробити, коли ти сидиш у в’язниці, де тобі залишилося майже три роки, а тобі кажуть, що тебе ось-ось звільнять?” – ділиться, як пережив невиконані обіцянки.
Про те, що його справді звільняють, Олександр здогадався, коли йому, як завжди, сказали не виходити на роботу в нічну зміну. Там він прасував форму для російських військових на швейній фабриці.
«Коли мене посадили в мікроавтобус і одягли мішок на голову, я згадав, що інші політв’язні, які вже вийшли на свободу, казали: «Якщо мені одягнуть мішок на голову, будь щасливий, все дуже добре».– згадує він.
Його та інших полонених вивели серед ночі. В автобусі Котович зрозумів, що всі українці, які були з ним, теж українці. Вранці в автобусі він почув «Радіо Гомель» і здогадався, що їх везуть в Україну.
Розлука з дружиною
Дружина Олександра залишається в Білорусі. За його словами, вона не хоче переїжджати в Україну. І він не може поїхати до неї в Білорусь. Олександр зізнається, що хотів би пожити в третій країні, наприклад, у Польщі. Але зараз він не може нікуди виїхати з України.
“Вона написала мені, що подасть на розлучення, але ще не подала. Зараз ми мало спілкуємося. Щось у нас зламалося”.– розповідає про стосунки пари співрозмовник.
Він згадує, що після вироку на побаченні з дружиною сказав, що вона не може чекати його п’ять років, а знайти іншу пару. Однак, за його словами, вона відповіла, що вони вже багато пережили разом і чекатиме його. Сім’я в Білорусі підтримувала Олександра під час ув’язнення і передавала йому передачі. Політв’язень не очікував, що після звільнення вони зможуть розлучитися. Проте зазначає, що рідні, близькі та навіть мати звинувачували його в тому, що він опинився за ґратами.
Олександр не знає, чи хотів би він зараз жити в Білорусі.
“Мені було там дуже добре до одного “чудового” моменту (затримання – ред.). Плюс-мінус, це нормально. Єдине, що імпорту там стало набагато менше, ціни піднялися. У мене там було мало друзів. Я дуже сумував за батьківщиною, тому що у мене тут є друзі і знайомі”.– Олександр розповідає про своє життя в Білорусі до арешту.
Він згадує, що переїхав до Білорусі, щоб «трохи підрости, знайти роботу з нуля, довести собі, що він може змінити ситуацію». Каже, бачив протести 2020 року в Білорусі і як карали, наприклад, за телевізійну коробку біло-червоного кольору. Каже, що теж хотів піти на мітинг, але дружина попросила його не брати участі, бо його можуть посадити. Чоловік не думав, що його затримають за коментарі в інтернеті, особливо про Білорусь.
“Мені стало не по собі всередині. Мені здавалося, що треба щось робити. Люди там під ракетами, а я тут. Вони переживають усі ці жахи, а я не беру участі. Хтось пішов на фронт, а я сиджу в країні-співагресорі і нічого не роблю. Це мене внутрішньо підштовхнуло до якихось дій, тому я почав писати”.– каже українець про реакцію на початок повномасштабної війни.
Співрозмовник зізнається, що трохи шкодує про переїзд до Білорусі, але не шкодує про коментарі на підтримку України. Тепер він вважає, що мав залишити Білорусь у 2022 році.
Життя в Україні
Олександр каже, що може порівняти життя в білоруській тюрмі та в Україні під час війни. В Україні йому трохи легше. Він вважає, що життя у в’язниці зміцнило його для обмежень на батьківщині.
«Я б назвав це покращенням режиму, заміною покарання на більш м’яке»– занотовує він.
Котовичу вже 5-6 днів поспіль відключають світло. Каже, йому дозволили зайти в заклад, де раніше була «Точка нескореності», де мешканці могли зігрітися, зарядити гаджети та випити гарячого чаю, хоча цю точку звідти вже перенесли. У квартирі, де він мешкає, іноді відключали воду та зменшували опалення.
Під час бомбардувань Києва, каже Котович, він не заходив у бомбосховище.
“Що буде, те буде. Чому я не хочу в притулок? Я думаю, як ті меми в інтернеті: сховище для слабаків. Може, я зміню своє ставлення, коли побачу, як воно “залітає” в сусідній будинок”.– розмірковує Олександр.
Пошкоджені будинки та навчальний заклад: Київ після чергового російського обстрілу
Білорусь безпосередньо не бере участі у війні проти України, але її влада надала територію країни для проходу та дислокації російських військ, а напади на Україну здійснювалися з території Білорусі.
